Доки правнича спільнота дорікає законникам за небажання застосовувати у своїй практиці міжнародні нормативні акти, володарі мантій з невеликих районних судів, приймаючи рішення, без вагань враховують європейську практику та світові стандарти правосуддя.
Власність без перешкод
У Мурованокуриловецькому районному суді Вінницької області узагальнили практику застосування міжнародно-правових актів і рішень Європейського суду з прав людини при розгляді цивільних справ.
Проведеним узагальненням установлено, що
протягом періоду, який аналізується, судді застосовували положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Декларації прав дитини від 20.11.59, Конвенції про права дитини від 20.11.89, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.66 та практику ЄСПЛ.
Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при здійсненні правосуддя застосовувалися при розгляді спорів, що виникають із житлових правовідносин.
Так, задовольняючи позов Особи 1 до Особи 2про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення та відмовляючи в зустрічному позові Особи 2 доОсоби 1 про визнання права власності на частку спадкового майна та визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, суд серед іншого послався на ст..1 Протоколу №1 до конвенції, згідно з якою ніхто не може бути позбавлений свого майна в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Крім того, в цій справі суд урахував також правову позицію ЄСПЛ у справі «Маркс проти
Бельгії» від 13.06.79 згідно з якою ст.1 Протоколу №1 до конвенції по своїй суті є гарантом права власності, оскільки визнає право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном.
Апеляційним судом рішення залишене без змін.
Обгрунтована пропорційність
У задоволенні позову Особи 3 до Барської міської ради, Особи 4 та відділу Держземагенства у Барському районі про визнання недійсними та скасування рішень та державних актів, зняття державних актів з державної реєстрації було відмовлено, оскільки ст.1 Протоколу №1 до конвенції передбачає, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Основною метою застосування ст.1 є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування власним майном. При цьому у своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на збереження справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справах «Спорронг і Льонрот проти Швеції» від 23.09.82,
«Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 1.06.2006). Необхідність забезпечення такої рівноваги передбачено в ст.1. Зокрема, потрібно, щоб була дотримана обгрунтована пропорційність між ужитими заходами та поставленою метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.
Визначена конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов’язок щодо оцінки існування проблеми суспільного значення, котра виправдовує як заходи із позбавлення права власності, так і необхідність ужиття заходів з усунення несправедливості.
ЄСПЛ у рішенні «Стретч проти Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії» від 24.06.2003 зазначив, що є неприпустимим визнання недійсним договору,
відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його майна на підставі того, що державний орган порушив закон.
Отже, позиція Євросуду полягає в тому, що особа — суб’єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладенні останніми відповідних договорів, а держоргани не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів припустилися помилки.
Відповідно до п.71 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З другого боку, потреба виправити колишню «помилку» не повинна позначитися на новому праві, набутому особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.
За таких обставин суд дійшов висновку, що є неприпустимим позбавлення відповідача Особи 4 права власності на земельну ділянку тому, що в архівах відсутнє рішення, на підставі якого той отримав державні акти на право власності на землю. З урахуванням, зокрема, вимог ст.1Особа 4 не може відповідати за помилки органу місцевого самоврядування при прийнятті ними рішень, а тому його не може бути позбавлено конституційного права, оскільки він добросовісно, відкрито та на законних підставах набув право власності на земельні ділянки.
Справа переглядалася в апеляційному порядку. Згодом позивач відмовився від позову, а провадження було закрито.
Недитячі справи
У справах, що виникають із сімейних правовідносин щодо визначення місця проживання дитини, про стягнення аліментів, про позбавлення батьківських прав, суд доволі часто застосовував положення Декларації прав дитини та Конвенції про права дитини.
Так, у справі, порушеній за позовом Особи 5 доОсоби 6, про визначення місця проживання дітей та за зустрічним позовом Особи 6 до Осо-
би 5 про визначення місця проживання малолітніх дітей було вирішено, що Принцип №6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена з матір’ю лише у винятковій ситуації, не можна тлумачити таким чином, що мати малолітньої дитини має перевагу перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, беручи до уваги рівність прав обох батьків стосовно дитини, що передбачено ст.141 Сімейного кодексу.
Таким чином, позов і зустрічний позов було задоволено частково.
У справах про позбавлення батьківських прав, а також про стягнення аліментів суд при винесенні рішення враховував положення ст.3 Конвенції про права дитини, відповідно до якої в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, вчиняються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється турботі про інтереси дитини.
Розгляд за клопотанням
У справах, що розглядалися в порядку виконання судових рішень у цивільних справах за клопотанням державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, суд застосовував положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, у справі за поданням державного виконавця відділення державної виконавчої служби Мурованокуриловецького районного управління юстиції у Вінницькій області про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника Особи 7 за межі України, суд послався на ст.2 Протоколу №4 до конвенції, що гарантує окремі права і свободи, не передбачені в конвенції та Протоколі №1 до неї. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі власною. Щодо цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що визначені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Також ст.12 міжнародного пакту передбачено,
що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи власну. Згадані вище права не можуть бути об’єктом жодних обмежень, крім тих, що встановлено законом і які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моралі населення або прав і свобод інших.
У цьому випадку суд дійшов висновку, що державним виконавцем не надано доказів, які свідчили б про те, що боржник ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судом, а тому відсутні законні підстави в обмеженні його конституційного права на свободу пересування.
Справа переглядалася апеляційним судом, рішення було залишено без змін.
Спірних питань щодо застосування міжнародно-правових актів і практики Євросуду суддями Мурованокуриловецького районного суду не виникало.
_03_03.png)
