Коней на переправі не міняють

Суди вже налаштувалися на роботу в новому форматі та з новими керівниками. Як виявилось, колективи більшості судових установ довіряють колишньому керівництву, оскільки багато очільників апеляційних судів повернулися у свої крісла. Натомість нові керівники з’явилися здебільшого в тих судах, де збори проходили «під пильною увагою» громадських активістів.

Хто останній?

У попередньому числі «ЗіБ» ми вже робили огляд кадрових ротацій в апеляційних судах. Станом на сьогодні більш ніж у половині цих установ головні посади залишилися за попередніми керівниками (враховуючи і ті суди,

які станом на 11 квітня очолювали виконувачі обов’язків голів). Не визначилися з кандидатами на посади чи датою проведення загальних зборів у 8 апеляційних судах загальної юрисдикції.

Деякі експерти вбачають у цьому певну стратегію вичікування, аби не наражатися на зовнішній тиск під час виборів «перших серед рівних». Чи піде на користь таке зволікання з кад­ровими пертурбаціями, покаже час. Але вже зараз можна зробити висновок, що зміна кадрів на адмінпосадах пов’язана, як правило, з надмірною увагою громадських активістів до процесу обрання керівників судів.

Хоча у деяких регіонах присутність громадськості чи пікети під будівлею не завадили суддям висловити довіру попередньому керівництву. Так, наприклад, виступи представників Люстраційного комітету та народної самооборони області на початку зборів суддів Львівського апеляційного адміністративного суду не стали перешкодою для Сергія Богаченка — він і надалі очолюватиме  установу, адже за нього проголосували 33 колеги. Взагалі у цій області усі керівники апеляційних судів залишилися на своїх посадах.

А в Тернопільській області лише одного голосу не вистачило Ігорю Вавріву, який очолив суд наприкінці жовтня минулого року, аби керувати установою й надалі. До речі, його конкурентом, за якого проголосувало на одного суддю менше, був Богдан Сташків, котрий перед тим майже два роки виконував обов’язки голови суду. Тут, звісно, також не обійшлося без втручання громадськості, яка закликала влаштувати публічне обговорення кандидатур.

У деяких обителях Феміди на заваді обранню попереднього керівника стала нова норма про віковий ценз. Адже тепер кандидат на адмінпосаду повинен бути молодшим за 64 роки.

Нагадаємо: з моменту набрання чинності законом «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» минуло вже 2 тижні. Об’єктивно кажучи, це достатній термін для організації виборів та обрання керівництва. Подекуди суди навіть вражали своєю миттєвою реакцією. Звісно, це не перегони, і всі установи рано чи пізно отримають своїх керівників. Проте чим швидше судова система визначиться зі своїми капітанами та стратегією роботи, тим чіткішим стане новий  фарватер функціонування судової системи загалом і тим швидше втілиться у

життя основний постулат законодавця — відновлення довіри та встановлення незалежної, прозорої та сильної судової влади в Україні.

Коли обрали «не того»

Однак благородну мету законодавця щодо відновлення довіри суспільства до судової влади деякі представники цього самого суспільства тлумачать на свій лад. Дедалі частішають випадки, коли їхнє бажання відстояти свою точку зору щодо незалежності (чи залежності?) української Феміди переростає в намагання вплинути на процес оновлення судової влади силовими методами.

Досить резонансним став випадок у Бабушкінському районному суді м.Дніпропетровська. Минулого тижня активісти місцевого євромайдану організували пікет, вимагаючи зустрічі з кількома суддями, які ухвалювали рішення щодо арешту демонстрантів. Їм вдалося потрапити до кабінету на той момент в.о. голови суду Миколи Решетника, де вони вимагали його відставки.

Керівник райсуду відкинув звинувачення в ухваленні неправомірних рішень і заявив, що не збирається подавати у відставку. Однак, за

даними офіційного сайту, керівництво суду таки змінилося: установу очолив Ігор Литвиненко, а заступником став Микола Бібік. Можна лише здогадуватися, чи вплинула громадськість на суддів, які обирали нових керівників. Але очевидно, що сама ймовірність такого тиску, а подекуди й погроз, позбавляють судову систему тієї незалежності, яку так сумлінно намагається відновити законодавець на прохання народу України.

Водночас правоохоронні органи воліють не помічати складу правопорушень у діях активістів, чим фактично провокують на аналогічні дії в інших судах. Адже приклад Бабушкінського райсуду м.Дніпропетровська навряд чи є винятком із загальної картини «судової люстрації».

Отже, народу, мабуть, недостатньо опосередкованого контролю за виконанням закону. Чи хоче він власноруч призначати та звільняти голів, самостійно встановлювати критерії гідності, професіоналізму, неупередженості законників? Обмежиться таке бажання тільки судами чи поступово пошириться на усі державні установи? Чи, може, під цим гаслом відбувається банальна боротьба

за судову систему в цілому з боку політиків місцевого чи загальноукраїнського рівня?

Очевидно, що емоційна та політична складові не повинні превалювати над здоровим глуздом та підміняти поняття оновлення судової влади поняттям помсти чи розправи з окремими служителями Феміди. Епоха змін завжди супроводжується нестабільністю, невизначеністю, а іноді й страхом перед новим. Суддям доведеться пройти перевірку й довести, що вони гідні свого статусу. А народу доведеться усвідомити, що за кожну свою мрію, а тим паче за її втілення в життя, він повинен нести свою — громадську відповідальність