Потрібна не «реФорма», а «реЗміст»

 

«Правосуддя» чи «Судова влада»?

Вже у першому посиланні цих пропозицій можна відзначити небезпечний поворот — розділу VIII Конституції «Правосуддя» пропонується дати назву «Судова влада». Тобто замість

функціонального аспекту діяльності судів наголошується на його владному характері. Між рядків це читається так: суди (по суті — Верховний Суд) потрібно наділити більшою владою — це ключ до вирішення проблем правосуддя.

Навряд чи суспільству потрібна сильна «судова влада», де правосуддя відсунуто на другий план. Залежність якраз зворотна. Адже тільки торжество правосуддя і робить суди реальною владою. За відсутності реального правосуддя суди перетворюються на знаряддя маніпуляцій з боку правителів, олігархів та інших представників «влади», а тому самостійною владою вважатися де-факто не можуть.

Ці пропозиції дивним чином збіглися у часі з проведеною в Росії у квітні цього року реформою, яка привела до ліквідації Вищого арбітражного суду РФ. Проти неї виступила російська юридична громадськість (зокрема понад 50 провідних юридичних фірм, московські та уральські вчені, адвокати тощо), зауваження якої було не тільки проігноровано, але навіть не проаналізовано. У цих умовах керувати судовою системою російській владі дійсно стане простіше. Але без відповіді залишаються

питання, чи потрібно це Україні і чому ми повинні відмовитися від досвіду таких країн, наприклад, як Німеччина, Австрія, Польща, де вищі спеціалізовані суди успішно справляються зі своїми завданнями щодо здійснення правосуддя і забезпечується єдність судової практики?

Давайте пам’ятати, що структура судових органів у різних країнах світу дійсно різниться, але якість правосуддя залежить не від цієї структури, а від принципів організації діяльності суддів і судів.

Незайва інстанція

У пропозиціях про ліквідацію вищих спецсудів автори концепції, яку підтримав Пленум ВС, рекомендують «повернутися до триланкової судової системи». Це звучить досить іронічно у тому сенсі, що сьогодні 4-та інстанція — це саме Верховний Суд, який переглядає касаційні рішення у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм права. Дотримуючись такої логіки, можна зробити висновок, що йдеться про ліквідацію саме ВС. Але, звісно, автори концепції цього навіть не допускають, очевидно, вірячи в саму силу слів «Верховний Суд» для якості правосуддя, і тому не помічають алогічності,

коли через непотрібність нинішніх функцій ВС пропонується ліквідувати вищі спецсуди.

З таким розумінням ролі Верховного Суду авторами концепції аж ніяк не можна погодитися. Можна сперечатися про те, які органи будуть завершальною інстанцією в судових розглядах. Але не слід заперечувати й об’єктивної необхідності тих функцій Верховного Суду при перегляді касаційних рішень, які сьогодні дозволяють забезпечувати однаковий розгляд спорів різними касаційними інстанціями. Крім того, ці функції вимагають об’єктивного посилення за рахунок розв’язання процесуальних питань про підвідомчість справ різним спеціалізованим судам.

Інакше кажучи, навіть якщо касаційні функції виконуватимуть палати ВС (суттєво збільшені, адже сумнівно, що можна домогтися різкого скорочення касаційних справ), це не усуне необхідності забезпечити однакове застосування закону різними палатами, особливо різних спеціалізацій, а також не вирішить спорів (умовно) про підвідомчість. Крім того, якщо обмежити повноваження ВС функцією касаційного перегляду справ, то через неминуче зростання кількості суддів ВС і

розгляд справ тільки в палатах цей орган не буде єдиним і цілісним за своєю суттю. Випадків неоднакової практики самого ВС значно побільшає. Як наслідок, виникне необхідність повернутися до перегляду справ вищим органом — Пленумом ВС — у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм права різними палатами Верховного Суду. Втім, і сьогодні нічого не заважає обмежити компетенцію ВС правом розглядати справи виключно у складі Пленуму і питання про три інстанції буде вичерпано.

Може, варто звернути увагу на досвід Німеччини, де функції Верховного суду виконує спільний Сенат вищих спеціалізованих судів. Саме цей сенат (читай: Верховний суд) і забезпечує єдність практики.

Цей досвід свідчить, що наявність вищих спецсудів необов’язково передбачає різнорідність касаційної практики, а тому їх ліквідація задля забезпечення єдності такої практики не має сенсу. Не кажучи вже про те, що концепція не дає відповіді на питання, яких суддів треба перевести до Верховного Суду? Навряд чи воно буде вирішено на користь найбільш підготовлених суддів вищих спецсудів. Такий сумнів зумовлений українськими

реаліями, а також відсутністю будь-якої об’єктивної методики визначення професійних якостей суддів ВС.

Тому корисно було б припинити боротися з тим, що вищі спеціалізовані суди є самостійними органами, а не палатами ВС, і на цьому обмежити «реФорму» по лінії «вищі спецсуди — Верховний Суд» без ліквідації вищих спецсудів, зосередивши увагу на змісті уніфікуючої функції Верховного Суду для касаційних інстанцій та на інших удосконаленнях юрисдикційної сфери в Україні.

З акцентом на довіру

Проте за рамками цієї лінії боротьби за владу більшість інших пропозицій концепції щодо реформування процесуального законодавства і статусу суддів варто визнати обгрунтованими.

Це стосується, зокрема:

врегулювання питання про позасудове вирішення деяких категорій спорів;

виключення такої підстави для звільнення судді, як порушення присяги;

доповнення такою підставою для звільнення судді, як подвійне громадянство;

ліквідації Вищої кваліфікаційної комісії суддів;

збільшення мінімального віку судді до 30 років;

збільшення стажу роботи в галузі права до 5 років;

відміни випробувального терміну для судді;

встановлення диспозитивності фіксації судового процесу технічними засобами;

винятковості випадків касації;

підвищення ролі судової влади у формуванні бюджету;

переведення членів Вищої ради юстиції на роботу на постійній основі і зменшення терміну їх повноважень;

надання рішенням щодо створення, ліквідації, реорганізації судів сили законів.

До цього можна було б додати і низку інших пропозицій. Проте, на жаль, думкою членів Науково-консультативної ради при ВС під час підготовки концепції не цікавились.

Зокрема, доцільно було б роботу Вищої ради юстиції під час застосування санкцій до суддів перевести в режим роботи трибуналу — для

забезпечення права на захист від необгрунтованих обвинувачень та інших гарантій всебічності рішень ВРЮ.

Деякі пропозиції, зокрема про обов’язковість апеляційного перегляду в усіх категоріях справ, викликають сумнів не тільки з урахуванням досвіду розвинених країн (наприклад, у Швеції рішення Суду із захисту конкуренції — Marknadsdomstolen — є остаточними і оскарженню не підлягають), а й з позиції необхідності підвищення довіри до місцевих судів. Адже у процесі безглуздих багатоетапних розглядів може бути скасоване цілком законне рішення.

Центр ухвалення рішень слід перемістити до місцевих судів. Інакше судова система так і продовжуватиме існувати як система «судових властей», а не єдина судова влада. Особливо це важливо для рішень у господарських спорах, де остаточність судових актів є елементом економічної стабільності та інвестиційної привабливості країни. Тому апеляційний перегляд рішень господарських судів потрібно забезпечити ціновим цензом позову, а низку рішень, наприклад, про застосування штрафних санкцій, про порушення справи про банкрутство,

взагалі заборонити оскаржувати в апеляційному порядку.

Звісно, усі ці пропозиції слід обговорити і навіть випробувати як експеримент. Але не можна допустити, щоб оздоровлення судової влади перетворилося на чергове перетягування «владних канатів».

І звичайно, нам пора відмовитися від копіювання того, що робить наш східний сусід під час перекроювання державних інститутів. Хоча б тому, що їхні стандарти демократії навряд чи бажані для нашого суспільства.

Досвід безуспішних адміністративних реформ у структурі органів влади в Україні вже мав навчити, що перепідпорядкування органів і створення управлінських «монстрів-монополій» нічого не змінює у державному житті. Суспільство потребує вирішення реальних проблем судової системи, які перешкоджають ухваленню судами правосудних рішень, а не чергової «реФорми» судової влади.