Конституційна юрисдикція. Стор. 16

2010 р., базувалися на кількох позиціях, сформульованих у рішенні:

• істотне значення для функціонування демократичної держави, гарантування її республіканських засад має встановлений Конституцією порядок формування органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема періодичність проведення виборів до них;

• періодичність проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування повинна бути розумною, маючи на меті забезпечення оптимальності, наступності та стабільності у формуванні представницьких органів; застосування принципу періодичності є важливою складовою демократичності виборів;

• термін «строк» як правова категорія встановлення періодичності проведення виборів означає обмеження юридично значущих дій та правовідносин у часі з метою забезпечення балансу публічних інтересів держави, інтересів територіальних громад та конституційних прав і свобод людини та громадянина;

• внесення змін до Конституції в лютому 2011 р. було зумовлене необхідністю уніфікувати

строки повноважень Президента, народних депутатів, депутатів ВР АРК і рад та голів для забезпечення безперервності процесу здійснення державної влади і самоврядування та зменшення видатків з держбюджету на проведення виборів;

• в Основному Закону не тільки проголошено право громадян брати участь в управління державними справами, а й визначено механізми його реалізації, насамперед шляхом уніфікації строків повноважень органів місцевого самоврядування, зокрема для прогнозованості дати проведення наступних чергових виборів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів;

• для уніфікації строків проведення всіх чергових виборів і забезпечення можливості реалізації механізму одночасного їх проведення всі чергові вибори вищезазначених рад і голів мають відбутися в останню неділю жовтня 2015 р.;

• продовження чи скорочення строків повноважень органів місцевого самоврядування, обраних на позачергових виборах, є тимчасовим заходом, спрямованим на реалізацію механізму одночасного проведення всіх чергових виборів

депутатів місцевих рад і сільських, селищних міських голів, що не перешкоджає реалізації конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами.

Ці позиції КС, що навряд чи можуть викликати якісь суттєві заперечення, були сформульовані в мотивувальній частині рішення.

Приступаючи до змістовного аналізу вердикту Суду від 29.05.2013, мабуть, доречно було б нагадати передісторію виникнення проблеми спору. Така історія, умовно кажучи, розпочалась у травні 2008 р., коли в Києві за ініціативою влади, яка цілком належала тоді «помаранчевим», відбулися позачергові (всього через 2 роки після чергових) вибори міськради та міського голови.

Ці вибори не виправдали надій тодішньої влади, оскільки вона їх програла. Проте своєрідний реванш відбувся на позачергових виборах Тернопільської обласної ради (15.03.2009). Ось чому жорстокі політичні бої надалі розгорталися виключно навколо столичних виборів органів місцевого самоврядування.

Що ж до всіх інших регіонів республіки, то тут

вибори рад і голів (звернемо увагу — чергові) відбулися на підставі закону від 10.07.2010 одночасно — 31.10.2010 1 лютого 2011 р. відповідні зміни (про них ішлося вище) стосовно проведення чергових виборів стали невід’ємною частиною Конституції.

Політичні бої за Київ почали все більш загострюватись у середині 2012 р. у зв’язку з наближенням 2 червня 2013 р., коли закінчувався 5-ий рік повноважень Київради, обраної на позачергових виборах 25.05.2008, та ще й відставкою 1.06.2012 тодішнього міського голови. Тобто на порядку денному були і майбутні вибори до Київради, і вибори нового міського голови, посада якого виявилася вакантною.

Представники опозиції тоді ж унесли єдино можливий, цілком сприйнятний, на наш погляд, з точки зору легітимності проект постанови ВР про проведення одночасно, тобто 2.06.2013, позачергових виборів Київради та столичного голови.

Проте повноваження останніх відповідно до лютневих (2011 р.) змін до Конституції мали

закінчитись уже в жовтні 2015 р., тобто після одночасних чергових виборів рад і голів по всій Україні.

Майже ніхто з опозиціонерів — більш-менш реальних кандидатів на майбутні вакансії в столичному самоврядуванні, особливо з тих, хто мріяв стати міським головою, не мав бажання вести досить жорстку та ще й таку, що коштує мільйони, боротьбу за посади з дуже коротким строком повноважень. Провладні репрезентанти теж виявились не готовими до позачергових виборів. Ось чому названий вище проект постанови був провалений.

Така ж доля очікувала й повторні аналогічні проекти, теж унесені представниками опозиції навесні 2013 р.: перший з них 2 квітня зібрав тільки 209 голосів, другий (16 квітня) — 200 голосів.

Надалі спір був перенесений виключно в площину чергових вборів органів столичного самоврядування. Так, 21 березня 2013 р. з’явилася відповідна постанова ВР, прийнята лише за основу. За неї проголосували 293 депутати, зокрема майже всі з тих, хто

представляв опозицію.

Власний проект останньої, що передбачав призначення чергових виборів на 2 червня 2013 р., зібрав тільки 179 голосів, а провладна більшість уже 19 березня звернулася до КС із названим вище конституційним поданням, заявивши, що в кінцевому варіанті постанова про вибори в Києві може бути проголосована тільки після отримання вердикту єдиного органу конституційної юрисдикції.

Відразу відзначимо, що від самого початку, тобто вже при вирішенні питання про відкриття провадження, Суд досить «поблажливо» поставився до клопотання заявників. Ідеться про вже традицію КС відмовляти суб’єктам подання чи звернення у відкритті провадження або припиняти його на підставі відсутності належного правового обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні або невизначеності предмета тлумачення.

Відверто скажемо, що в поданні 48 народних депутатів і те, і інше зайти непросто. Втім, провадження було відкрито.

Незважаючи на те що справжньою причиною

звернення до КС виявилися київські проблеми, заявники їх майже не торкались. Обгрунтування предмета тлумачення зводилося до побіжного, у найзагальнішому вигляді акцентування неоднозначності розуміння підстав призначення та проведення чергових місцевих виборів представленими у ВР VII скликання політичними силами.

Ось чому КС довелося практично самотужки не тільки розв’язувати, а й відшукувати правові проблеми.

Прагнучи не виходити за межі подання, Суд зосередився чи не виключно на чергових виборах місцевих рад і сільських, селищних, міських голів та в підсумку прийняв рішення, в якому важко знайти якісь грубі погрішності. Це стосується як резолютивної, так і мотивувальної частин вердикту.

Проте і влада, і опозиція, і київська громада очікували від КС відповіді на столичні виборчі проблеми. Та якби Суд навіть хотів назвати дату виборів, закон йому цього не дозволяв. Адже, з одного боку, КС вийшов би за межі подання, чого не мав права робити, а з другого — виконав

би законодавчу функцію, що органу конституційної юрисдикції суворо забороняється.

Мабуть, у такій ситуації, прекрасно усвідомлюючи очевидний, але прихований у конституційному поданні предмет тлумачення, Суд мав дати таку офіційну інтерпретацію названих у клопотанні положень Конституції та законів України, яка б, не називаючи дати столичних виборів, чітко, ясно, дохідливо й однозначно дозволяла будь-яким політичним силам і київській громаді знайти єдино правильну відповідь на питання, яке їх цікавило.

На жаль, текст вердикту був сповнений суперечностей, а саме рішення виявилося двоїстим і навіть багатозначним.

Так, права опозиція розгорнула шалені випади на адресу КС, стверджуючи, наприклад, що Суд грубо порушив Конституцію, самовільно продовживши повноваження представницького органу на 2,5 року, що рішення готувалося «неосудними юристами», що «КС у черговий раз сховав свої єзуїтські штучки за формулами, які знову треба тлумачити», що рішення Суду

«прийняте однозначно на користь влади», що воно є «політично заангажованим, юридично абсурдним», «не має ніякого відношення до права і до правових відносин», що «суді КС раніше чи пізніше відповідатимуть по закону за всі неправомірні рішення, які вони приймали» тощо (див. «Дзеркало тижня» — 2013. — №№11, 19; «Україна молода» — 2013. — 31 травня — 1 червня; «Голос України» — 2013. — 1 червня та ін.).

Влада намагалася витлумачити рішення як заборону будь-яких виборів у Києві аж до 31 жовтня 2015 р. Деякі юристи стверджували, що вердикт Суду взагалі не стосується столичних виборів і не має до них жодного стосунку, а опозиція знову повернулась до відкинутої нею ж раніше ідеї термінового проведення позачергових виборів у столиці.

Вже наступного дня після прийняття рішення опоненти зареєстрували у ВР проект постанови про проведення позачергових виборів влади Києва 27 жовтня 2013 р. На таку ініціативу Голова ВР Володимир Рибак відреагував миттєво: «Питання виборів у Києві знято з

порядку денного після рішення Конституційного Суду, а у Верховної Ради немає голосів за призначення позачергових виборів у столиці на 27 жовтня 2013 р.».

Однак опозиція продовжувала наполягати на терміновому призначені виборів у столиці. Час від часу (для заспокоєння аудиторії) головуючий ставив це питання на голосування. Не набирало воно необхідної кількості голосів ані 22 жовтня (до речі, не голосували 40 опозиціонерів), ані 23 жовтня 2013 р., коли згадуваний вже проект Володимира Яворівського був підтриманий лише 199 нардепами. Причиною чергового провалу представники Партії регіонів увесь час пояснювали рішенням КС.

Це ще раз підтверджує чи не полярне розуміння змісту рішення Суду різними політичними силами. Багато в чому такому розумінню й нерозумінню як офіційної інтерпретації вердикту, так і її обгрунтування сприяли деякі суперечливі твердження КС, на що вже зверталась увага.

З одного боку, у рішенні начебто йдеться виключно про чергові вибори рад і голів. І дійсно, у його тексті 28 разів використовується прикметник «чергові». А з другого — поняття «чергові вибори» навряд чи можна інтерпретувати, не згадуючи про вибори позачергові.

І Суд це робить, і робить неодноразово (див. абз.2 п.3.2, абз.2 п.4, абз.5 п.4, абз.6 п.4, абз.7 п.4 мотивувальної та п.1 резолютивної частини рішення). Тому твердження навіть знаних правознавців, що у вердикті КС йдеться виключно про чергові вибори, є досить сумнівними.

Виходячи зі змісту рішення, його не можна розуміти ні як таке, що не дозволяє проводити будь-які столичні вибори до 31 жовтня 2015 р., ні як таке, що дає зелене світло позачерговим виборам чи то 18 серпня, чи то 27 жовтня, чи то 15 грудня 2013 р.

У мотивувальній частині (абз.5 п.4) Суд досить чітко заявляє, що всі чергові вибори рад і місцевих голів повинні відбутися в останню

неділю жовтня 2015 р., незважаючи на те, були вони обрані 31 жовтня 2010 р., тобто на чергових виборах, чи в інший термін, тобто на позачергових виборах. Це положення можна було б розуміти як таке, що поширюється і на столицю, оскільки вище в рішенні йдеться лише про позачергові вибори в Києві та Тернополі.

Більше того, Суд, мабуть, пам’ятаючи про бурхливі суперечки навколо можливості чи неможливості продовження повноважень виборних органів місцевого самоврядування, тут же підтверджує як можливість продовження, так і можливість скорочення таких повноважень названих органів, обраних на позачергових виборах, оскільки це «є тимчасовим заходом… що не перешкоджає реалізації конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами» (абз.6 п.4).

З таких тверджень дійсно можна зробити висновок, що майбутні вибори в столиці мають відбутися тільки в останню неділю жовтня 2015 р., незважаючи на те, що повноваження нинішньої Київради триватимуть не 5, а 7 з половиною років. Так, мабуть, сприйняла розглядуваний вердикт влада.

Проте тлумачити рішення «на власний смак» мала підстави й опозиція. По-перше, жодне положення абзаців5 та 6 п.4 мотивувальної частини не ввійшло до резолютивної частини вердикту. По-друге, текст офіційного тлумачення, наведений в останній, прямо надавав опонентам влади право вимагати негайних чергових виборів київського голови і позачергових — Київради, оскільки і ті, й інші аж ніяк не суперечили резолютивній частині рішення КС.

Так що підстав для образливих випадів на адресу КС із приводу розглядуваного рішення не існувало. Мабуть, краще було б рухатись шляхом використання суто парламентських методів зосередження на проблемі переконливого юридичного обгрунтування проектів постанов ВР про призначення позачергових виборів Київради на міського голови, які в жовтні 2015 р. вичерпають свої повноваження. Проте, на жаль, кваліфікованих юристів у середовищі опозиції явно не вистачало.

Завершив КС І півріччя 2013 р. прийняттям у

червні одного за одним трьох поспіль рішень. Всі вони прямо чи опосередковано стосувалися проблем судочинства.

3 червня 2013 р. єдиний орган конституційної юрисдикції ухвалив рішення у справі за поданням ВС щодо конституційності окремих положень ст.2, абз.2 п.2 розд. ІІ закону «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», а також ст.138 закону «Про судоустрій і статус суддів».

Верховний Суд, спираючись переважно на положення ч.1 ст.55, а також на окремі норми стст.22, 126 та 130 Основного Закону, обгрунтовано поставив під сумнів деякі приписи зазначених двох законів з приводу конституційності внесених ними змін розміру та інших умов виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці.

Найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції з позицій власної переконаності в тому, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права останніх на судовий захист, а також у тому, що будь-яке звуження

гарантій такої незалежності суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежності правосуддя, порушив перед КС чотири групи питань, про які йтиметься на наступній сторінці.